Мабуть, на цьому слід зупинитись: любителі історичного кіно вже зрозуміли, що у разі походу на сеанс потраплять не туди, куди хотіли. Ні, це швидше спагеті-вестерн в окупованій нацистами Франції, де може відбуватись майже все, що завгодно. Але, нагромаджуючи сюжетні "глупства”, Тарантіно не забуває про почуття і емоції глядачів, створюючи для них цікаві й повнокровні характери.
Їх у фільмі аж двоє, і це велике щастя, бо зараз і один вважається рідкістю. № 1 – Крістоф Вальц, який пропонує абсолютно фантастичну гру в ролі головного лиходія фільму (Гітлер, який теж з’являється на екрані, у порівнянні з ним схожий на непорозуміння, не кажучи вже про інших великих цабе Третього рейху). Чого лише варта перша, дуже довга, сцена, де полковник Ланда поступово, крок за кроком, ставить у глухий кут допитуваного, не залишаючи йому жодного шансу. В одну мить він може бути веселим і доброзичливим, а в інший на його обличчі з’являється відверто вовчий вираз. Він прямий нащадок лиходіїв Лі Ван Кліфа та Генрі Фонди з картин Леоне, але при цьому і оригінальний, самостійний образ. Саме з ним, до речі, пов’язаний один з головних сюжетних сюрпризів картини (а їх у цьому фільмі вистачає). При цьому Вальц ніколи не намагається викликати до Ланда симпатію: цей персонаж – зло однозначне, абсолютне, з великої літери. Так само з великої літери слід писати у даному випадку слова "акторська гра”: ця робота вже була відзначена "Золотою пальмовою гілкою” і цілком гідна "Оскара” (найімовірніше в номінації "Найкраща чоловіча роль другого плану”).
№ 2 – дебютантка у Голлівуді, француженка Мелані Лорен у ролі Шошани-Емануель, без перебільшення душі фільму. Можна лише здогадуватись, наскільки підніметься міжнародний рейтинг майже невідомої за межами її батьківщини актриси після цієї ролі. Лорен пропонує тонку й делікатну гру, створюючи образ сильний та привабливий, який неможливо приписати до будь-якого зі встановлених фільмами про нацистів штампів та кліше. Тому й "оскарівські” перспективи не видаються фантастичними: сюжетна лінія Шошани цілком серйозна і дуже емоційна, акторське виконання точно не гірше, ніж було у Уми Турман, і в руках у неї немає самурайського меча, який міг би налякати академіків.